Історії дітей, які постраждали внаслідок повномасштабної війни
Андрій, м. Бровари
Ще в перші дні повномасштабного вторгнення він разом з батьками виїхав з Броварів у Чернігівську область. Дорогою вони зустріли колону танків російських військових. І один з БТРів розчавив автомобіль, у якому перебувала вся родина хлопчика. Почувши, що хлопчик залишився живим, окупанти витягли його з авто та залишили на узбіччі дороги. І вистрелили на його очах у бензобак автомобіля. Андрійко впевнений, що мама в авто була жива, бо не бачив на її обличчі і тілі поранень. На жаль, хлопчик і досі не може усвідомити те, що його батьки загинули. Зараз Андрійко проживає у Броварах зі своєю старшою сестрою, яка взяла над братом опіку.
Богдан, 8 років, м. Бахмут
Його батьки загинули від ворожого снаряду просто на вулиці міста. Мама хлопчика тоді була на сьомому місяці вагітності. Богдан на той час був у сусідки, і коли всі заснули, вночі взяв велосипед і поїхав на місце тієї страшної події, аби побачити своїх батьків. Маленьке серце відмовлялося вірити у те, що мами й тата більше немає. Тіла його батьків кілька днів так і залишалися лежати просто на вулиці, через постійні обстріли поховати їх одразу не було змоги. Богдана врятували правоохоронці. Вони приїхали до хлопчика, зібрали його речі, евакуювали з гарячої точки, нагодували та розважили. Хлопчик був наляканий та у відчаї від звістки про загибель батьків.
Діма й Аня з села Ягідного Чернігівської області – друзі та сусіди. Вони були одними з тих 380 людей, яких окупанти зігнали й утримували у підвалі. «Ягідне – маленьке село, там п’ять вулиць і всі одне одного знають», – каже Аня. «У мене в класі було лише троє дітей», – додає Діма.
Росіяни облаштували штаб у місцевій школі, до підвалу якої зігнали всіх мешканців села. 380 людей провели 28 днів у тісному підвалі без можливості вільно пересуватися. «Їм було весело, коли вони в нас стріляли і ми лякалися».
Замість вбиральні – одне відро на всіх. На стіні писали список людей, які померли від задухи або були розстріляні. Мама Діми підійнялася до росіян з проханням дати їй шматок хліба або розстріляти. Бо нестерпно було дивитися, як її діти голодуюють. Зараз Аня і Діма вчаться боротися зі своїми страхами і мріяти. Діма хоче стати фотографом, а Аня – військовою.
Маргарита, м. Маріуполь
"Я з папою говорю через вікно. Він же мене чує?" Марго з Маріуполя одномоментно втратила майже всіх близьких: батька, брата, двох бабусь, дядька, хрещених. З 12 людей, які були в приватному будинку, в який прилетів снаряд, врятувалося троє. «Я була в шоці, але не плакала». Маргарита пройшла реабілітацію, знає, що її заспокоює, спілкується з психологами, як доросла, і мріє бути детективом. Вона згадує парк «Веселка» у Маріуполі, де завжди було весело. Згадує, як бабуся вчила її читати. І хоча ні рідне місто, ні рідні люди не можуть загорнути Марго в обійми, вона бажає іншим українським дітям бути щасливими і продовжувати жити.
Савелій, 10 років, м. Ірпінь
Савелію 10 років. Рік тому він втратив на війні батька, який пішов добровольцем захищати рідне місто. Разом із батьком на фронт пішли дядько і брат Сави. «Ми з мамою переховувалися в гаражі і дивилися, як ракети літають з Бучі на Ірпінь, з Ірпеня на Бучу». Одного дня Савелію і мамі зателефонував брат. «Він каже: «Мене поранено, дядька поранено, а ось батько…». Я сам здогадався, що батько загинув». Тіло батька Савелія не могли забрати 10 днів, бо йшли важкі бої. «У дитинстві я хотів бути стоматологом, лікарем. А тепер, після того, як батько загинув, вирішив стати військовим». Ми не можемо змінити минуле цих дітей, але наше майбутнє – за ними.
Перевиховання дітей в таборах (окупований Крим)
Росіяни вивозили дітей із Херсона під виглядом оздоровлення. Батьків змушували віддавати дітей до табору, обіцяючи поїздку всього на 2 тижні. Десятки автобусів курсували до окупованого Криму. За свідченнями очевидців, лише у трьох таборах “Мрія”, “Дружба” та “Променистий” були тисячі дітей. У вересні-жовтні 2022 року на так зване оздоровлення приїхали Віталій, Женя, Тая, Даяна та ще двоє дівчат, які попросили не називати їхні імена. Вони розповідають про те, що у таборі росіяни знущалися з дітей, принижували за національною ознакою. Тих, хто висловлював проукраїнську позицію, замикали в підвалі або ізоляторі. Дітям забороняли розмовляти українською мовою, натомість примушували слухати російський гімн, вчити російські патріотичні пісні, працювати. Щонайменше півроку їм брехали про те, що рідні батьки від них відмовилися, та й узагалі, мовляв, вони Україні більше не потрібні. Скільки ще викрадених дітей залишаються на окупованому півострові, наразі точно невідомо.
По матеріалам Державного порталу "Діти війни"
